Я до землі святої припадаю
На цьому полі слави і скорботи.
І біль нестерпний моє серце крає –
Тут вічним сном уже заснули роти.

Це їх плацдарм, синів незламних духом,
Хоч майорять над ними обеліски.
А тиша ніби прес здавила вуха,
І небо нахилилось низько-низько.

Воно в цей час насправді чисте, синє.
Мені кортить в прозору даль пірнути –
Десь там мене душа шукає сина,
А я ще тут, ще до землі прикутий.

Аж раптом в вишині, в дзвінкій блакиті
Примітив я білесеньку хмаринку.
Мені здалося, що тієї миті
Нам знак подав із вічності наш синку.

І бачу я, як він-хмаринка рання
Дощем рясним надгробки омиває.
І, як від куль братів на полі брані,
Від спеки їх надійно прикриває.

Стою у полі слави і скорботи,
Шукаю в вишині нову хмаринку.
І співчувають батькові пілоти –
Твоє ім’я у небі пишуть, синку.

А ми синів з війни і досі ждемо.
Щось забарились. То не з їх вини…
Напевно, зараз ми тому живемо,
Що віддали своє життя вони!

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook