ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
3
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
3
Блоги
Про політичний дальтонізм і перманентну зраду
  08 July 2019 12:41
|
  180

Про політичний дальтонізм і перманентну зраду

Про політичний дальтонізм і перманентну зраду

«Світ поділений на три класи людей: дуже маленька група, яка робить справи, більша група, яка спостерігає, як справи робляться, і більшість, яка ніколи не дізнається того, що відбувається».

М. Н. Батлер

Останнім часом з’являється стійке відчуття необов’язковості і непотрібності всіляких спроб аналізу політичної ситуації в Україні, й особливо спроб хоч якось спрогнозувати цю ситуацію на найближче майбутнє. Таке враження, що ми всі зі своїми думками, вподобаннями і очікуваннями як би самі по собі, а ось вона, ця ситуація, сама по собі, чи комусь іншому.

Сьогодні, коли слухаєш декларації «нових політичних сил» про те, що потрібно оновлення влади, про те, що в парламенті повинні з’явитися нові обличчя, і все це дасть можливість жити країні по-новому, не так, як раніше, згадується і рік 2004, і рік 2014, де щось подібне вже було.

Мене, як і багатьох, дуже здивувала та надзвичайна легкість протікання політичних процесів зразка 2019 року і президентські вибори пройшли, як по маслу, і парламент розпустився, як по команді, і Конституційний Суд виявився просто душка… Інакше кажучи, усі задіяні в процесі поводилися на диво «правильно», незважаючи на невиразність передвиборчих гасел і явну театральність декларованих позицій. Особливо хочеться відзначити раптово знайдену толерантність радикально-націоналістичних сил, які ще не так давно готові були гнобити російськомовних, виявляти інакомислячих і тягти їх до ганебного стовпа, бо «Україна понад усе», а значить – «смерть ворогам». Раптом виявилося, що начебто ще не так давно настільки дієва риторика в сьогоднішній ситуації чомусь не діє, і люди голосують за щось інше, і це «щось» з кожним днем стає все виразніше. Вже видимі контури майбутньої Верховної Ради, але питань менше не стає.

Знову наближається час перманентного «раптом», як вже бувало. У популярному серіалі радянських часів «Велика перерва» була чудова фраза: «Ходиш в школу, ходиш… І раптом бац! Друга зміна». Звучить доволі актуально, адже відчуття того, що усіх нас очікує «друга зміна», інакше кажучи – переформатування (нарешті!), перезавантаження (слава Богу!!), а то і перебудова (не дай Бог!!!), і наближення цієї «другої зміни» хвилює і турбує.

Відразу обмовлюся: до нового президента Володимира Зеленського, його команди і перших спроб керувати країною я ставлюся скоріше позитивно-нейтрально, бажаючи, щоб з безлічі заяв все-таки проросли реальні кроки і вчинки на благо нашої багатостраждальної України. Наскільки професійними будуть ці кроки і вчинки – питання друге. Для мене значно важливіший той факт, що всі дії нової влади реалізуються в умовах все тієї ж перманентної зради національних інтересів осколками «старої влади», яка намагається свої позиції хоч якось зберегти. Що, власне кажучи, я маю на увазі? У нас останні п’ять років існують як би державні «три кити», на яких виросла і міцніла як президентська, так і парламентська правляча еліта: Майдан як Революція Гідності, Крим з Донбасом, і звичайно ж – Євросоюз. Все це подавалося народу в яскравій обгортці «Україна понад усе!» під гострим соусом культивованого образу ворога в особі «підлої» Російської Федерації, періодично «пом’якшуючи» гіркоту м’якими добавками у вигляді доброзичливої союзної позиції США і євросоюзівських майбутніх «братів». Загалом, такий собі «соціально-політичний хот-дог» з обіцянкою майбутніх знижок і преференцій, в контексті якого Євросоюз став здаватися якимсь виграшним квитком. Варто тільки виграти – і буде всім нам щастя! Дивно, але сучасна ситуація все більше нагадує чудовий пасаж управдома з кінофільму «Діамантова рука» – «хто візьме квитків пачку, той отримає водокачку! А не будуть брати – відключимо газ!» Погодьтеся, якось дуже вчасно звучать фрази більш ніж півстолітньої давності. А адже над ними тоді весело сміялися. А тепер все це якось не смішно, особливо, з приводу газу…

Пам’ятаєте, як все починалося? А починалося восени 2013 року, коли бунтівна молодь окупувала Майдан на знак протесту щодо рішення уряду Азарова відкласти підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Так, може, цей хід і був незграбно-тактичним (Російська Федерація тиснула, МВФ теж вів себе «не по-джентельменськи»), але давайте все-таки пофантазуємо. Наприклад, уявімо собі, що великому скупченню першої хвилі бунтарів озвучили б слова майбутнього міністра закордонних справ Климкіна: «Трохи прикро виступати в ролі руйнівника міфів і говорити людям правду після того, як їм наказали казок». Про що це він, власне кажучи? А про те, що Україна не вступить у Євросоюз ні в 2025 році, ні через десять років! І на цей факт вказує та обставина, що необхідні переговори ще й не починалися. Ось воно як, виявляється! Тобто, в кінці 2013 року це могло б звучати так: Люди! Ми зараз скинемо цю владу, нехай і не безкровно. Президент благополучно змотається у Росію, і до влади прийдуть ті, яких вже через три-чотири роки стануть дружно ненавидіти. Вони, якщо чесно, кращими не будуть, хоча і будуть здаватися патріотами. Але патріотизм – він буває різним, і, як виявиться потім, патріотизм буває щиро-безкорисливим, а буває і просто прибутковим. Причому, прибутковим, незважаючи на кров і страждання. І Крим якось «м’яко» у нас заберуть (або хтось його все-таки витончено здасть), і на Донбасі будуть гинути люди, але торгівля в ворогом-агресором не припиниться, більш того, обороти будуть лише зростати, адже гроші не пахнуть. Але зате ми постійно будемо говорити, як нас хочуть бачити в Євросоюзі, і які у нас тепер хороші друзі в Європі – особливо Польща і Литва. І вже в 2019 році ці друзі на Міжпарламентській асамблеї спільно з багатостраждальною Україною нарешті задекларують терміни МОЖЛИВОГО вступу України в Євросоюз. Як це чудово, що з 2027 року у нас з’явиться «вікно можливостей»(!!!) для жаданого вступу! Адже з 2025 з 2027 рік в Євросоюзі головуватиме Литва, і вже зовсім скоро, в 2019 році литовські депутати нам пообіцяють, що Литва нам обов’язково допоможе зі вступом через 8-10 років. Обов’язково! І десь в році десь так 2030-му ми зможемо настійно постукати у двері Євросоюзу. Так що ви вірте, бо «Ще не вмерла України…»

Цікаво, якщо б бунтівна молодь почула ці пророцтва, і головне – повірила б у їхню правдивість, щоб вона зробила? Питання… Може, популярність деяких одіозних особистостей все-таки не підскочила до небес, дозволивши їм п’ять років годувати нас завуальованою брехнею і обіцяти «покращення» – якщо не сьогодні, то вже завтра обов’язково. А що – он у нас скільки друзів, які прямо-таки мріють бачити нас в Євросоюзі. І неважливо, що всі ці обіцянки відбуваються на тлі поганих по відношенню до нас дій Угорщини, дивних поривів Чехії, загадкового мовчання Румунії, так і поляки – друзі ще ті, якщо чесно… І неважливо, що агресивну РФ раптом повернули в ПАРЄ, незважаючи на наші протести, фактично наплювавши на багаторічні зусилля постмайданних патріотів. І коли новий президент обурився «недолугістю» окопалися в ПАРЄ «дійсних виразників українських інтересів», йому відповіли «сам дурень» і заявили, що, здається, «до влади в Україні приходять дальтоніки, які плутають чорне і біле, і не вміють помічати очевидне…» А знаєте, – це і є  найпростіша і домотканная правда! Хочеться щиро побажати Президенту і його команді взяти, так і помітити це «очевидне». А саме, той факт, що всі ці постмайданні роки наша колишня влада працювала, якщо за великим рахунком, то все-таки проти інтересів своєї країни. Адже очевидно ж, що війна на Донбасі вигідна, перш за все, Росії, і вона готова продовжити її хоч до другого Пришестя, але чому ми її не закінчуємо – якими-небудь військовими діями, а якщо не можемо, то політичними. Ах, теж не можемо або… в Україні вона теж стала комусь вигідною? Але ж гинуть люди! А ми уповаємо на санкції і на «Захід, який допоможе».

Так, по-перше, Росії на санкції за великим рахунком, начхати, вона під ними, як і СРСР в свій час, проживе, і вигоду для себе отримає. А по-друге, Захід завжди буде діяти з урахуванням насамперед власних інтересів. Так що нерозуміння цих простих речей, їх ігнорування при формуванні стратегії державної політики – це саме що ні на є злочин проти власного народу і зраду інтересів країни. Так, у нас з’явився безвіз, і сформувалася армія, навіть з’явився томос – і що? Бог з ним, з безвізом – може, він хоч комусь виявиться корисний, але у випадку з поспіхом здобутим томосом – так Бог явно не з ним, та й не з нами, враховуючи внутрішньоцерковні пристрасті. Українська армія – це окрема проблема, якою вона повинна бути і чому повинна бути такою, теж питання. Розтиражований меседж про протистояння російській агресії – це або дурість, або провокація. Адже очевидно, що якщо (не дай Бог!) трапиться саме російська агресія як така (що передбачає масований удар наземних моторизованих, бронетанкових і повітряних сил з одночасної висадкою десантних дивізій в потрібних точках), то хочеться отримати відповідь на просте запитання: а на скільки часу вистачить ресурсів і потужності української армії, щоб відбити цей удар? Але якщо подібної агресії не передбачається, а під агресією розуміється (за замовчуванням і навіть взаємною згодою сторін) позиційне протистояння з періодичними обстрілами – то так, наша армія має всі шанси бути ефективною. Так, цей стан можна назвати війною. Але ж можна і не називати. І не дивно, що в законі про реінтеграцію Донбасу і Криму весь понятійний ряд двоїться і мерехтить – а це означає, що перед нами все ж брехня і маніпуляція на догоду якимось зовсім вже не українським інтересам. Давайте не будемо говорити про війну з агресором, давайте не розривати відносини з агресором, давайте торгувати і співпрацювати з агресором – це взагалі як? А ось так! Адже це хитра, підла, завуальована, але за великим рахунком – зрада, як інтересів, так і ідеалів. В Україні так вже було, і не раз – варто хоча б згадати нашого генія Тараса Шевченка. Пам’ятаєте, як у поемі «Сон» поета хвилювала не стільки тупа, зла сила гніту і безправ’я, скільки витончене, підле і підступне маніпулювання на догоду своїм шкурним інтересам – все той же псевдопатріотизм, який і зараз активно цвіте і пахне. «А той тихий та тверезий, богобоязливий…» – нічого не нагадує?

«А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любити,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..» – теж ніяких асоціацій?

Значить, дійсно, –
«… А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; «Нехай, – каже, –
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!»

Думаю, що можна залишити за дужками – є він чи немає – це справа така. Але ось псевдопатріотизм, що вже який рік культивований і впроваджується у свідомість людей,  поряд з перманентною зрадою за дужками залишати ніяк не можна. Адже нам все-таки треба думати про майбутнє, а значить – потрібна правда, як вона була потрібна в усі часи. Сьогодні вона особливо потрібна, необхідно лише зіштовхнути в болото накопичену купу брехливих намірів, провокаційних обіцянок і шкідливих для майбутнього країни вчинків. Дуже вже хочеться повторити слідом за легендарними козаками з «Пропалої грамоти»: «Тяжке, стерво. Було…» І навіть фраза якоїсь інфернальной сутності «Зате як булькнуло» теж доречна у загальній карнавалізації українського політикуму. А що? Така специфіка моменту, вічне і тимчасове, «Чаю воскресіння мертвих і жизні майбутнього віку…» поряд з курсом долара і оплатою за все той же газ…

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Черноморку» Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені