Варіантів реалізації пам'яті у просторі є безліч: пам'ятні дошки, громадські простори, меморіальні таблички, Стіни пам'яті.

В Україні меморіальні громадські простори, присвячені загиблим під час Революції Гідності, вже є у Києві та Львові.

Меморіал Небесної Сотні у Львові відкрили 2019 року. Він складається з двох частин: площі зі стелою на верхній терасі і пішохідного моста між пагорбами уздовж вулиці Кривоноса.

Міст виводить на терасу, де облаштована площа і стела, присвячена Героям Небесної сотні. Імена героїв вирізані на даху мосту, крізь букви в дощ стікає вода, а в сонячну погоду вони підсвічуються природним світлом.

Його автор, архітектор та урбаніст Юліан Чаплінський каже, що після відкриття люди полюбили цей комплекс і часто відвідують його. Він сприймає це як доказ досягнення своєї мети – створити не офіційний меморіал, який використовується раз на рік на вшануванні та покладання квітів, а живе місце, яке приваблює до себе людей.

На території Міністерства оборони України існує меморіальний комплекс «Зала пам'яті». Він вшановує полеглих військових і добровольців. На території розташовані: зала із Книгами пам'яті загиблих військовослужбовців різних структур, стела із дзвоном пам'яті та плац для проведення урочистих заходів.

У комплексі існують свої ритуали. Наприклад, щодня згадують полеглих військових, які загинули саме в цей день, починаючи з часів Незалежності України. Після кожного прізвища лунає «Дзвін пам'яті». Цей дзвін також лунає на всіх урочистих заходах, які проводять у Меморіальному комплексі.

На відміну від експертів, які звертають увагу на естетичні й ідеологічні аспекти комеморативних практик, родичі загиблих назагал позитивно ставляться до будь-яких ініціатив зі вшанування пам'яті, які для когось є важливими, комусь дають розраду.

Робота із дітьми – теж спосіб вшанувати пам'ять полеглих.

З дітьми та молоддю говорити про війну можна і варто.

По-перше, діти вже знають, що війна є. І у них, цілком природно, виникають про неї запитання.

По-друге, такі розмови стають одним з факторів, навколо яких будується виховання громадянської свідомості.

Як пояснюють у Міністерстві молоді та спорту України, саме тому до заходів, які спрямовані на формування патріотичної свідомості серед молоді, часто залучають ветеранів.

«Тема війни дуже болюча. Коли ми росли, був концепт, що в жодному разі діти не мають іти в армію. Зараз ми, навпаки, популяризуємо військову службу серед дітей. Вже є дуже успішні приклади такої роботи. Вишкіл «Джура» впроваджується Міністерством освіти, але ми забезпечуємо підготовку фахівців на проведення цієї гри. У чому її плюс – це не разова акція. Діти протягом року працюють в гуртках, з фахівцями, з вчителями, які також проходять зараз тренінги», - пояснює начальниця відділу патріотичного виховання у Міністерстві молоді та спорту України Ольга Євтушок.

Відповідати дітям на питання про війну можна з будь-якого віку. Головне правило – говорити з дітьми про війну максимально чесно. Звісно, адаптуючи свої відповіді під вік дитини.

Ветеран Євген Степаненко на прикладі власної доньки зрозумів, що дітей у війні цікавить зовсім не те, що можуть уявити дорослі. Важливо чути, про що саме питає дитина і не нав'язувати нічого.

Так, разом із донькою Соломією ветеран створив книгу «Абетка війни». І вона написана у вигляді діалогу із відповідями доньці на її запитання про війну. Усі питання розміщені в алфавітному порядку, і всі вони базуються на його реальному листуванні із донькою.

Його проєкт – лише одна спроба зрозуміти, як пояснювати дітям, що відбувається. Але чим більше буде таких спроб, тим краще. Адже якщо батьки та школа не зможуть відповісти дітям на питання про війну, відповіді вони зможуть знайти в інших джерелах. Зокрема – створених російською пропагандою, які не будуть закладати підґрунтя для успішного розвитку країни.

Засновниця благодійного проєкту «Небесна гвардія» Анастасія Береза переконана, що чимало залежить не від держслужбовців, а від простих людей, які живуть з нами на одній вулиці, яких ми бачимо в маршрутці, з якими зустрічаємось, відводячи дітей до школи.

«Чому б нам не запитати: в нашому класі є діти загиблого? Давайте подумаємо, що ми можемо зробити? В нас є хтось на роботі, в кого загинув? Давайте подумаємо, що ми можемо зробити для цієї людини, щоби показати наскільки ми шануємо те, що вона пережила. Такі маленькі прояви турботи не вимагають великих витрат, але дозволяють родинам загиблих відчути повагу до їхньої втрати», – каже вона.

Із 2020 року популярними стали ініціативи військових вести у школу дітей загиблих побратимів.

У 2020 році в Тернополі побратим загиблого на Донбасі Миколи Руснака відвів його доньку в перший клас. Коли Микола пішов на війну, дівчинці було всього 9 місяців, і вона не пам'ятає тата. Як пояснював сам військовослужбовець, він це робив, бо не привіз друга додому живим, а дружина полеглого мріяла б, аби дитину до школи повів тато.

У Миколаєві 2 вересня 2020 року військовослужбовці навчального центру Військово-Морських Сил провели в школу сина загиблого у 2014 році морпіха Юрія Загребельного. Біля воріт хлопчика чекали військовослужбовці, які вишикувалися у дві шеренги. Вони віддали йому честь під команду «Струнко! Рівняння на сина морського піхотинця!». Після чого віддали йому портфель зі шкільними речами.

Такі історії потрібно робити більш популярними, адже віддавати шану загиблим через ставлення до їхніх дітей – дуже важливо.

Один з варіантів вшанування – практикувати діяльну пам'ять: заснувати стипендію імені цієї людини, яка стимулюватиме інших продовжувати її справу. Це – м'яка пам'ять. І вона надзвичайно важлива, тому що вона – про цінності.

Наприклад, 2018 року ветеранка Марія Берлінська та активістка Люба Шипович заснували меморіальну стипендію імені Богдана Радченка. Він пішов на війну добровольцем. Загинув у бою навесні 2016 року. Спільнота небайдужих увічнила пам'ять про Богдана як можливість навчання для ветеранів АТО.

Іменна стипендія дає можливість ветеранам і ветеранкам пройти навчання в одному зі ЗВО-партнерів та отримати відшкодування вартості навчального курсу. Для обраних кандидатів Стипендія Богдана Радченка передбачає навчання на магістерських програмах Національного університету «Києво-Могилянська академія», Київської школи економіки та Українського католицького університету.

Інший приклад: на честь кінолога Олега Литвина, який загинув у боях за Дебальцево, заснували змагання аджилістів. Кубок з аджиліті імені Олега Литвина створила його дівчина, з якою вони разом працювали із собаками.

Ще один приклад – «801 бьорпі challenge», організований у Військово-Морських Силах на честь загиблих бійців 801-го підводного протидиверсійного загону Олега Стороженка та Олександра Стрелюка.

Бьорпі – кросфітерська вправа, яка добре розвиває фізично та підходить для будь-яких рельєфів, видів місцевості. Тому вона шанується морпіхами в усьому світі – її можна виконувати, де б ти не був: у бліндажі, в каюті, в кораблі чи на землі.

Спочатку військовослужбовці зробили челендж для своїх – ділились на команди по двоє та по черзі стрибали бьорпі 801 раз – за назвою загону, в якому загинули бійці. Перший раз стрибали 5 пар людей. За кілька років учасники почали скидатись, щоби нагородити призами пару, яка показала найкращий результат.

«Зараз вже всі кросфіт-клуби, які є в Україні – офіційні та неофіційні – стрибали разом з нами бьорпі. Ми два роки поспіль збираємо по 1000 євро з усієї України. Будь-яка людина, яка в цей день зайде до спортклубу просто потренуватися, може їх побачити, дізнатися їхню історію та взяти участь в челенджі. Люди з найкращими результатами отримають цінні призи – круті кросфітерські кросівки, щоби далі тренуватись ще ефективніше, наприклад. Такий собі подаруночок від наших хлопців з того світу. Так вони й досі роблять кращою і країну, і людей, які їх пам'ятають», – розповідає один з ініціаторів челенджу Ігор Руляк.

Коли на честь загиблого захисника створюють змагання чи фестиваль, що продовжують його діяльність, або засновують стипендію, це стає постійним нагадуванням про саме його життя. Ті імена, які ми часто промовляємо із вдячністю, закарбовуються у пам'яті глибоко і надовго.

Дослідження, яке провели в рамках проєкту, показало, що серед способів вшанування пам'яті задля переосмислення подій війни найбільш популярними виявилися фільми. Це – саме той вид контенту, який найбільше потрібен зараз аудиторії. І саме той, який може кардинально змінити сприйняття подій війни українцями.

Панорамний кінотеатр у форматі 360 градусів, який працює у музеї АТО у Дніпрі, наприклад, став місцем, яке вплинуло на ставлення до російсько-української війни у багатьох.

За словами однієї зі співзасновниць музею та продюсерки Наталі Хазан, спеціально для цього кінотеатру разом із режисером Євгеном Титаренком вони створили два фільми – українською та англійською.

«Це як атракціон, але про війну. Ефект від музею колосальний, і саме цей кінозал завершує екскурсію, яка починається з вуличної експозиції. Коли ми робили український фільм, ставили собі за мету, щоби глядач не вийшов з почуттям "все пропало", а щоби відчув гордість за тих, хто захищає нашу країну. На річницю відкриття зробили англійську версію цього фільму», – розповіла вона.

На переконання Хазан, саме через якісний контент і через мистецтво можна доносити такі меседжі, про які ми всі говоримо. І вони можуть впливати на сприйняття країни.

Тож створення такого контенту має підтримуватися не лише громадянським суспільством, а і державою на всіх рівнях.

«Перед тим, як почати писати сценарій до "Кіборгів", ми багато розмовляли з учасниками подій. Ми хотіли зняти і розповісти історію про те, як всередині цієї війни народжується отой майбутній світ, про який мріють вони. Про те, як будується країна, для якої людина – найбільша цінність.

Майже кожного дня на нашому майданчику були присутні ті, хто бравучасть в захисті Донецького аеропорту. Саме їхня присутність була запобіжником від того, що ми надто сильно відійдемо від справжнього сенсу. Завдяки їм нам вдалося розповісти історію звичайних людей, які в певних обставинах стали непростими людьми.

Я не розраховую, що після перегляду однієї стрічки людина може перетворитися чи змінитися. Але. Якщо існує синергія в самому суспільстві, якщо є співпраця держави, мистецтва, освіти, засобів масової інформації, віри і представників віри. Якщо це поєднується зі здоровим громадянським патріотичним глуздом. Якщо все це є, це не дозволить людям забути, де вони живуть, яка їхня історія, хто їхні предки, ким мають бути їхні нащадки, хто вони самі і що вони сьогодні роблять для того, щоби завтра їм не було соромно», – каже режисер Ахтем Сеітаблаєв