ЩО ВІЙНА ЗМІНЮЄ В УКРАЇНЦЯХ: ЯКОЮ Є ВІЗІЯ ВШАНУВАННЯ ЗАГИБЛИХ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ

Насичений лонгрід про те, якими українці хочуть запам'ятати загиблих у російсько-українській війні захисників та що вони мають розповідати майбутнім поколінням



ЩО ВІЙНА ЗМІНЮЄ В УКРАЇНЦЯХ: ЯКОЮ Є ВІЗІЯ ВШАНУВАННЯ ЗАГИБЛИХ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ

Насичений лонгрід про те, якими українці хочуть запам'ятати загиблих у російсько-українській війні захисників та що вони мають розповідати майбутнім поколінням
Досвід – це те, що робить тебе тобою. Успіхи, моменти щастя, помилки, історії падінь та злетів. Спогади про все це та зроблені з цього висновки сплітаються у неповторний візерунок людської особистості.

В масштабах народу це працює так само. Наші історія та досвід роблять українців українцями. Досвід і отримана з нього наука формують національну ідентичність та закладають базу для розвитку політичної нації.

Зараз ми всі проходимо важливий етап розвитку: маємо перетворити досвід російсько-української війни та спричинені нею втрати на пам'ять. Яку потрібно зберегти. Щоби потім використати для розвитку власної держави.

Конкретної візії, як саме має виглядати процес збереження і передачі пам'яті, поки що немає. Але ми вже усвідомлюємо, наскільки важлива ця тема.

Для чого все це потрібно та над якими питаннями нам доведеться працювати – читайте у нашому матеріалі.
У 2020 році активісти громадської організації Arts&Rights запустили проєкт «Що таке пам'ятати», аби з'ясувати, яким чином пам'ять про загиблих у російсько-українській війні впливає на нас та як краще її можна зберігати. У 2021-му проєкт продовжив роботу за підтримки Українського культурного фонду.
Мета проєкту – скоординувати всі державні органи, які задіяні у формуванні та реалізації політики вшанування пам'яті, надати їм можливість проговорити всі питання цієї роботи та разом працювати над їхнім вирішенням.

За словами ініціаторки проєкту Оксани Іванців, ця ідея виникла через бажання проговорити ту травму, яку завдає суспільству війна. Та перетворити біль, який приносить війна, на ресурс, який допомагає усвідомити значення громадянської ідентичності.
За її словами, вшанування пам'яті людей, які поклали своє життя за наше право жити вільно, є, зрештою, гарантією демократії та поваги до прав людини.

Іванців наголошує: пам'ятати – це творити країну, яка «їм би сподобалась», а їм точно би сподобалась незалежна, сильна, демократична Україна. Бо пам'ять повинна надихати.
У рамках проєкту «Що таке пам'ятати» провели міждисциплінарне дослідження політик та практик вшанування пам'яті загиблих військових у російсько-українській війні на сході України. Крім того, у партнерстві з Українським інститутом національної пам'яті та Міністерством у справах ветеранів України в 2020-2021 роках організували сім дискусійних панелей.

Цей текст – екстракт ключових тез, які були озвучені під час цих дискусій, та меседжів, які має розуміти та відчувати кожен, хто стикається із темою війни та загиблих воїнів. Він дозволить зрозуміти, що таке пам'ять, яким чином історії загиблих у російсько-українській війні впливають на нас та як краще зберегти пам'ять про них.

Як працює пам'ять

Як працює пам'ять

Докторка філософських наук, професорка КНУ імені Тараса Шевченка Наталія Кривда пояснює, що серед усіх інструментів формування пам'яті, які мають лягти в основу національної ідентичності, найбільш ефективними є:
1
Єдиний образ нації
Ключовим його інструментом є саме культурна пам'ять. Ми які? Ми жертви чи ми переможці? Ми європейці чи ні? Ми фронтир, і тому у нас більше свободи й можливостей, чи ми провінція й окраїна? Цей спільний образ нації треба випрацьовувати, що, власне, і роблять культурні ідеологічні проєкти.
2
Формування символів, ритуалів і пантеону героїв
Військовий однострій, прапор, значки, медалі, гімн, пантеон героїв, пам'ятники, які ми ставимо або не ставимо нашим героям. Це – дуже важливий компонент формування цієї національної стратегії.
3
Громадянська політика і лояльність до держави
Скільки б емоційних символів не існувало у країні, якщо держава про громадянина не піклується, то вибудувати національну ідентичність буде дуже важко. Тоді громадяни починають шукати іншого прихистку.
4
Спільні вороги
Наявність спільних ворогів цементує націю, дає точки опори і впливає на формування національної ідентичності.

Що важливо – спільний ворог не завжди зовнішній. Він може бути й внутрішнім. «Наше невміння домовлятися – це наш спільний ворог. Несистемність і неспадковість політики – це теж спільний ворог. Це всі ті внутрішні вади, від яких ми багато втрачаємо», – каже Кривда.
5
Система національної освіти
Національна система освіти має бути просякнута, проникнута, наповнена тими цінностями і тими ключовими сенсами, які суспільство проговорює, прописує, артикулює.
Із цього, за її словами, і складається пам'ять народу.

Вона, як кажуть культурологи, може бути комунікативна і культурна.
До переходу від комунікативної до культурної пам'яті потрібно ставитись дуже уважно. Важливо, хто буде відбирати з комунікативної пам'яті найважливіше для народу, що та як він буде відбирати, як буде проводити професійну, етичну, світоглядну та ціннісну експертизу. Все це впливатиме на те, ким ми всі будемо себе сприймати.

Зараз ми – українці – проходимо новий етап формування власної національної ідентичності. Російсько-українська війна стала важливою частиною цього етапу.
Усвідомлення початку російсько-української війни та пам'ять про ці події впливає на ставлення багатьох людей до власної держави. Воно ж впливає на формування сприйняття себе українцями.
Результати Світового дослідження цінностей дозволяють порівняти, чим сприйняття українцями власної національної ідентичності у 2011 році відрізняється від сприйняття у 2021 році.

«У порівнянні з 2011 роком, у 2021 році на 20% зросла кількість людей, які пишаються тим, що вони українці. Сьогодні ця цифра – 82%. Це говорить про те, що наші втрати, наші дії, наша усвідомленість, робота громадянського суспільства не даремні», – каже Кривда.
Важливо зафіксувати цей досвід у нашій культурі. Зокрема – створюючи мережу пам'ятних місць, які стимулюють особисті спогади, а потім роблять їх загальнонаціональними і суспільно важливими.

Як можна зберегти пам'ять

Як можна зберегти пам'ять

Більшість практик увіковічення пам'яті про російсько-українську війну ми винесли ще з Радянського Союзу – пам'ятники, пам'ятні знаки, церемонії вшанування.

Це не означає, що всі вони погані. Просто не всі вони досі залишаються актуальними і не всіх їх достатньо, аби зафіксувати кожну деталь. Сучасна українська армія дуже відрізняється від радянської. Російсько-українська війна не подібна до тих війн, які вів Радянський Союз.

Пам'ятники з минулого спираються, переважно, на радянські практики і вже не працюють.
По-перше, вони ґрунтуються на загальній концепції невідомого солдата, яка закликає пам'ятати одночасно про всіх загалом, а значить – ні про кого, каже Іванців.

Створення формальних, загальних, німих і нейтральних пам'ятників із сірого граніту, до яких можна раз на рік принести квіти, потрібне переважно політикам для галочки, а не для того, щоби нагадувати про події, додає директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності Ігор Пошивайло.

«Сучасний простір, який важливий не лише для вузького кола зацікавлених сторін, а спрямований на підростаюче покоління – це простір, який виховує. Простір, який робить і жертву, і героїзм, і пам'ять про загиблих актуальною для тих людей, які не були на фронті. Форма дуже поєднана з тим, навіщо створено пам'ятник», – каже він.

По-друге, пам'ятники минулого, як зазначив військовий історик Василь Павлов, створюють культ мертвих героїв.

«Ти не герой, якщо не вмер. Це фактично реальний культ смерті. Це потрібно змінювати. Нам треба привчати людей, що за державу необхідно жити. Заради цінностей та їхнього поширення потрібно жити. Відповідно, всі ці монументи, які в нас є, мають бути монументами про життя», – запевняє історик.
Безумовно, найстрашніша шкода війни – велика кількість обірваних життів.
Але, окрім великої кількості горя, війна виносить на поверхню та об'єднує чимало хороших людей та підкреслює героїчні вчинки.

Зрештою, не всі, хто загинув – герої. Не всі герої – загинули. Пам'ять про ті чи інші події у всіх різна. Всю її потрібно зафіксувати. Тож, підходити до збереження, фізичного втілення та вшанування пам'яті варто дуже гнучко.

Найпершим кроком у вшануванні пам'яті загиблих у російсько-українській війні є повідомлення рідним про їхню смерть. Із 2014 року процедура сповіщення поступово набуває більшої уніфікації, більш змістовного ідейного наповнення і стала більше враховувати потреби родичів у перші дні й тижні після смерті близької людини на війні.

Родичі тих, хто загинув на початку війни у 2014-15 роках, під час дослідження, яке провели в рамках проєкту, нарікали, що на той час «ніхто не знав, що робити». Натомість тим, хто втратив рідних уже останнім часом, процедура сповіщення видається добре продуманою, логічною і коректною. Всі погоджуються, що наявність чітко прописаного протоколу є полегшенням для родин:
«Тоді, 2014 року, я навіть не знаю, яке слово можна підібрати, – досвіду не було ніякого. Тим більше – військового. Як діяти в умовах військових дій, що робити з цими загиблими, з їхніми родичами. У той час це було з області фантастики. Які психологи? Я звернулася до психолога, вона, до речі, дуже класний спеціаліст. Ми спілкувалися, і вона каже: "Розумієш, навіть у нас, у психологів, немає якогось досвіду, пов'язаного з війною. Ми, може, й порадили б. Але ані якихось інструкцій, ані методик… Самі не знаємо, з чим працюємо. Ось я на свій страх і ризик напрацьовувала певний досвід спілкування з людьми". Тому це вже з'явилося пізніше. Ми спілкувалися роки через три, уже якісь напрацювання почали з'являтися. А тоді нічого не було, народ був, як кажуть, «абалдєвший» повністю».
Розповідь для дослідження однієї з респонденток – дівчини загиблого захисника
З того часу українська держава та самі українці навчилися вирішувати чимало проблемних ситуацій.

Ми навчились поважати втрату та давати родинам загиблих отримати найстрашнішу звістку у своєму житті не від ЗМІ чи соцмереж, а від спеціально підготовлених людей за спеціальною процедурою.

Психологи й медики, гарантовано присутні в момент офіційного сповіщення, можуть пом'якшити травматичність цієї новини для родини. Хоча, звісно, державі ще потрібно багато зробити, щоби родини загиблих не відчували себе наодинці зі своїм горем.
Ми навчилися створювати групи підтримки та простори жіночої солідарності для матерів та дружин захисників.

Ми організували процедуру поховання загиблих відповідно до спеціально розробленого військового протоколу. Так держава може віддати шану загиблим, висловити родині свою підтримку і турботу:
«Для рідних важливо бачити, що захисника проводжають у вічність з максимальними почестями. Це перший момент, який дуже допомагає на початку. Хоча, можливо, здається, що батькам не до того, але вони дуже сильно звертають на це увагу – коли є почесна варта, оркестр, громада, яка попрощалась, коли це все виглядає належно з усіма військовими моментами».
Розповідь для дослідження одного з респондентів – військового капелана УГКЦ
Ми навчились користуватись ритуалами, які сповнені змісту для родичів і побратимів, як, наприклад, практика згортання і передачі рідним прапора, у яку загорнена труна.

Зрештою, ми почали працювати над створенням державної політики вшанування пам'яті загиблих у війні. І зрозуміли, що вона має транслювати ключові для держави ідеї й цінності, такі як вдячність загиблим за їхній внесок і гідне вшанування пам'яті.
Респонденти сходяться у тому, що питання про вшанування пам'яті загиблих у російсько-українській війні викликає у населення почуття скорботи і співчуття. Всі доходять згоди, що про загиблих треба пам'ятати і їхню пам'ять вшановувати.
Зрештою, як показало дослідження, всім родинам померлих найбільше бракує не матеріальної підтримки, а саме гідного ставлення до пам'яті про їхніх близьких.

Пам'яті, у якій би створений образ героя не затуляв собою людину. Пам'яті без надмірного оплакування і скорботи та сприйняття загибелі захисників та захисниць як «марної жертви». Пам'яті про конкретних людей, у кожної з яких були свої мрії, захоплення, думки та плани.
Будь-яка людина, яка усвідомлено жертвує собою, робить цей крок заради того, щоб інші продовжували жити. Коли починається поклоніння смерті, свідомо чи несвідомо, знецінюється життя. Тож потрібно підходити до питання створення пам'ятників чи меморіальних дошок або комплексів виходячи з того, що вони мають культивувати життя.
Пошивайло каже, що у сучасних музеях, які присвячені Першій чи Другій світовим війнам, запроваджується багатоінклюзивний і багатовимірний підхід.

«Він дає розуміння, що є війна не лише для генералів, політиків, військових, солдатів і офіцерів. Він дає розуміння, що вона є для цивільного населення, що вона є для дітей і що вона є для наступних поколінь. Це показує, як сприймають війну з іншої точки зору. Демонструє долі військових з інших сторін. Дає зрозуміти, як ставилась до тих чи інших подій так звана нейтральна сторона, умовно кажучи, диванна сотня. Показує, як люди змінювали свої погляди, чому були вимушені діяти так чи інакше, під тиском тих чи інших причин», – пояснює він.
Втім, за словами історика, до подій, які відбулись зовсім нещодавно, а тим більше, до тих, які ще відбуваються, цей принцип застосувати неможливо. Для того, щоб українці створили багатовимірний меморіал російсько-української війни, потрібно ще хоча би 50 років.

Але, як зазначили під час однієї з дискусій, Україна не може дозволити собі розкіш витримати оцей період, щоби дати вистоятися пам'яті. Адже в умовах інформаційної війни кожна наша пауза в обговореннях одразу буде зайнята наративами російської пропаганди. Тож доведеться працювати з живою пам'яттю. Яка не може мати однозначних реакцій, однозначних оцінок, вона завжди буде гаряча, тож вона завжди буде проблемна.

Значить, для нас пам'ятники не мають бути формальністю. Крім того, це означає, що нам варто активніше вдаватись до використання альтернативних практик вшанування пам'яті.
Варіанти вшанування пам'яті
Клікніть на пункт, щоб побачити подробиці
Пам'ять у просторі
Варіантів реалізації пам'яті у просторі є безліч: пам'ятні дошки, громадські простори, меморіальні таблички, Стіни пам'яті.

В Україні меморіальні громадські простори, присвячені загиблим під час Революції Гідності, вже є у Києві та Львові.

Меморіал Небесної Сотні у Львові відкрили 2019 року. Він складається з двох частин: площі зі стелою на верхній терасі і пішохідного моста між пагорбами уздовж вулиці Кривоноса.

Міст виводить на терасу, де облаштована площа і стела, присвячена Героям Небесної сотні. Імена героїв вирізані на даху мосту, крізь букви в дощ стікає вода, а в сонячну погоду вони підсвічуються природним світлом.

Його автор, архітектор та урбаніст Юліан Чаплінський каже, що після відкриття люди полюбили цей комплекс і часто відвідують його. Він сприймає це як доказ досягнення своєї мети – створити не офіційний меморіал, який використовується раз на рік на вшануванні та покладання квітів, а живе місце, яке приваблює до себе людей.

На території Міністерства оборони України існує меморіальний комплекс «Зала пам'яті». Він вшановує полеглих військових і добровольців. На території розташовані: зала із Книгами пам'яті загиблих військовослужбовців різних структур, стела із дзвоном пам'яті та плац для проведення урочистих заходів.

У комплексі існують свої ритуали. Наприклад, щодня згадують полеглих військових, які загинули саме в цей день, починаючи з часів Незалежності України. Після кожного прізвища лунає «Дзвін пам'яті». Цей дзвін також лунає на всіх урочистих заходах, які проводять у Меморіальному комплексі.

На відміну від експертів, які звертають увагу на естетичні й ідеологічні аспекти комеморативних практик, родичі загиблих назагал позитивно ставляться до будь-яких ініціатив зі вшанування пам'яті, які для когось є важливими, комусь дають розраду.

Пам'ять для громадянської освіти молоді
Робота із дітьми – теж спосіб вшанувати пам'ять полеглих.

З дітьми та молоддю говорити про війну можна і варто.

По-перше, діти вже знають, що війна є. І у них, цілком природно, виникають про неї запитання.

По-друге, такі розмови стають одним з факторів, навколо яких будується виховання громадянської свідомості.

Як пояснюють у Міністерстві молоді та спорту України, саме тому до заходів, які спрямовані на формування патріотичної свідомості серед молоді, часто залучають ветеранів.

«Тема війни дуже болюча. Коли ми росли, був концепт, що в жодному разі діти не мають іти в армію. Зараз ми, навпаки, популяризуємо військову службу серед дітей. Вже є дуже успішні приклади такої роботи. Вишкіл «Джура» впроваджується Міністерством освіти, але ми забезпечуємо підготовку фахівців на проведення цієї гри. У чому її плюс – це не разова акція. Діти протягом року працюють в гуртках, з фахівцями, з вчителями, які також проходять зараз тренінги», - пояснює начальниця відділу патріотичного виховання у Міністерстві молоді та спорту України Ольга Євтушок.

Відповідати дітям на питання про війну можна з будь-якого віку. Головне правило – говорити з дітьми про війну максимально чесно. Звісно, адаптуючи свої відповіді під вік дитини.

Ветеран Євген Степаненко на прикладі власної доньки зрозумів, що дітей у війні цікавить зовсім не те, що можуть уявити дорослі. Важливо чути, про що саме питає дитина і не нав'язувати нічого.

Так, разом із донькою Соломією ветеран створив книгу «Абетка війни». І вона написана у вигляді діалогу із відповідями доньці на її запитання про війну. Усі питання розміщені в алфавітному порядку, і всі вони базуються на його реальному листуванні із донькою.

Його проєкт – лише одна спроба зрозуміти, як пояснювати дітям, що відбувається. Але чим більше буде таких спроб, тим краще. Адже якщо батьки та школа не зможуть відповісти дітям на питання про війну, відповіді вони зможуть знайти в інших джерелах. Зокрема – створених російською пропагандою, які не будуть закладати підґрунтя для успішного розвитку країни.
Пам'ять, як турбота
Засновниця благодійного проєкту «Небесна гвардія» Анастасія Береза переконана, що чимало залежить не від держслужбовців, а від простих людей, які живуть з нами на одній вулиці, яких ми бачимо в маршрутці, з якими зустрічаємось, відводячи дітей до школи.

«Чому б нам не запитати: в нашому класі є діти загиблого? Давайте подумаємо, що ми можемо зробити? В нас є хтось на роботі, в кого загинув? Давайте подумаємо, що ми можемо зробити для цієї людини, щоби показати наскільки ми шануємо те, що вона пережила. Такі маленькі прояви турботи не вимагають великих витрат, але дозволяють родинам загиблих відчути повагу до їхньої втрати», – каже вона.

Із 2020 року популярними стали ініціативи військових вести у школу дітей загиблих побратимів.

У 2020 році в Тернополі побратим загиблого на Донбасі Миколи Руснака відвів його доньку в перший клас. Коли Микола пішов на війну, дівчинці було всього 9 місяців, і вона не пам'ятає тата. Як пояснював сам військовослужбовець, він це робив, бо не привіз друга додому живим, а дружина полеглого мріяла б, аби дитину до школи повів тато.

У Миколаєві 2 вересня 2020 року військовослужбовці навчального центру Військово-Морських Сил провели в школу сина загиблого у 2014 році морпіха Юрія Загребельного. Біля воріт хлопчика чекали військовослужбовці, які вишикувалися у дві шеренги. Вони віддали йому честь під команду «Струнко! Рівняння на сина морського піхотинця!». Після чого віддали йому портфель зі шкільними речами.

Такі історії потрібно робити більш популярними, адже віддавати шану загиблим через ставлення до їхніх дітей – дуже важливо.
Пам'ять, як дія

Один з варіантів вшанування – практикувати діяльну пам'ять: заснувати стипендію імені цієї людини, яка стимулюватиме інших продовжувати її справу. Це – м'яка пам'ять. І вона надзвичайно важлива, тому що вона – про цінності.

Наприклад, 2018 року ветеранка Марія Берлінська та активістка Люба Шипович заснували меморіальну стипендію імені Богдана Радченка. Він пішов на війну добровольцем. Загинув у бою навесні 2016 року. Спільнота небайдужих увічнила пам'ять про Богдана як можливість навчання для ветеранів АТО.

Іменна стипендія дає можливість ветеранам і ветеранкам пройти навчання в одному зі ЗВО-партнерів та отримати відшкодування вартості навчального курсу. Для обраних кандидатів Стипендія Богдана Радченка передбачає навчання на магістерських програмах Національного університету «Києво-Могилянська академія», Київської школи економіки та Українського католицького університету.

Інший приклад: на честь кінолога Олега Литвина, який загинув у боях за Дебальцево, заснували змагання аджилістів. Кубок з аджиліті імені Олега Литвина створила його дівчина, з якою вони разом працювали із собаками.

Ще один приклад – «801 бьорпі challenge», організований у Військово-Морських Силах на честь загиблих бійців 801-го підводного протидиверсійного загону Олега Стороженка та Олександра Стрелюка.

Бьорпі – кросфітерська вправа, яка добре розвиває фізично та підходить для будь-яких рельєфів, видів місцевості. Тому вона шанується морпіхами в усьому світі – її можна виконувати, де б ти не був: у бліндажі, в каюті, в кораблі чи на землі.

Спочатку військовослужбовці зробили челендж для своїх – ділились на команди по двоє та по черзі стрибали бьорпі 801 раз – за назвою загону, в якому загинули бійці. Перший раз стрибали 5 пар людей. За кілька років учасники почали скидатись, щоби нагородити призами пару, яка показала найкращий результат.

«Зараз вже всі кросфіт-клуби, які є в Україні – офіційні та неофіційні – стрибали разом з нами бьорпі. Ми два роки поспіль збираємо по 1000 євро з усієї України. Будь-яка людина, яка в цей день зайде до спортклубу просто потренуватися, може їх побачити, дізнатися їхню історію та взяти участь в челенджі. Люди з найкращими результатами отримають цінні призи – круті кросфітерські кросівки, щоби далі тренуватись ще ефективніше, наприклад. Такий собі подаруночок від наших хлопців з того світу. Так вони й досі роблять кращою і країну, і людей, які їх пам'ятають», – розповідає один з ініціаторів челенджу Ігор Руляк.

Коли на честь загиблого захисника створюють змагання чи фестиваль, що продовжують його діяльність, або засновують стипендію, це стає постійним нагадуванням про саме його життя. Ті імена, які ми часто промовляємо із вдячністю, закарбовуються у пам'яті глибоко і надовго.
Пам'ять, як витвір мистецтва
Дослідження, яке провели в рамках проєкту, показало, що серед способів вшанування пам'яті задля переосмислення подій війни найбільш популярними виявилися фільми. Це – саме той вид контенту, який найбільше потрібен зараз аудиторії. І саме той, який може кардинально змінити сприйняття подій війни українцями.

Панорамний кінотеатр у форматі 360 градусів, який працює у музеї АТО у Дніпрі, наприклад, став місцем, яке вплинуло на ставлення до російсько-української війни у багатьох.

За словами однієї зі співзасновниць музею та продюсерки Наталі Хазан, спеціально для цього кінотеатру разом із режисером Євгеном Титаренком вони створили два фільми – українською та англійською.

«Це як атракціон, але про війну. Ефект від музею колосальний, і саме цей кінозал завершує екскурсію, яка починається з вуличної експозиції. Коли ми робили український фільм, ставили собі за мету, щоби глядач не вийшов з почуттям "все пропало", а щоби відчув гордість за тих, хто захищає нашу країну. На річницю відкриття зробили англійську версію цього фільму», – розповіла вона.

На переконання Хазан, саме через якісний контент і через мистецтво можна доносити такі меседжі, про які ми всі говоримо. І вони можуть впливати на сприйняття країни.

Тож створення такого контенту має підтримуватися не лише громадянським суспільством, а і державою на всіх рівнях.

«Перед тим, як почати писати сценарій до "Кіборгів", ми багато розмовляли з учасниками подій. Ми хотіли зняти і розповісти історію про те, як всередині цієї війни народжується отой майбутній світ, про який мріють вони. Про те, як будується країна, для якої людина – найбільша цінність.

Майже кожного дня на нашому майданчику були присутні ті, хто бравучасть в захисті Донецького аеропорту. Саме їхня присутність була запобіжником від того, що ми надто сильно відійдемо від справжнього сенсу. Завдяки їм нам вдалося розповісти історію звичайних людей, які в певних обставинах стали непростими людьми.

Я не розраховую, що після перегляду однієї стрічки людина може перетворитися чи змінитися. Але. Якщо існує синергія в самому суспільстві, якщо є співпраця держави, мистецтва, освіти, засобів масової інформації, віри і представників віри. Якщо це поєднується зі здоровим громадянським патріотичним глуздом. Якщо все це є, це не дозволить людям забути, де вони живуть, яка їхня історія, хто їхні предки, ким мають бути їхні нащадки, хто вони самі і що вони сьогодні роблять для того, щоби завтра їм не було соромно», – каже режисер Ахтем Сеітаблаєв
Зрештою, пам'ять має давати силу.

Якщо сповіщення рідних про загибель захисника чи захиснці – початок вшанування пам'яті, то церемонія прощання і поховання – його кульмінація.

Для того, щоби ця церемонія викликала не лише біль, Верховна Рада затвердила церемоніал поховання загиблих воїнів, ухваливши відповідні зміни до Закону України «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» щодо військового поховального ритуалу. Міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна зазначала, що «ритуал поховання закладає основи шани і поваги до загиблих захисників України». І під час його розробки було враховано досвід поховання військовослужбовців армій провідних країн світу.
Крім того, зараз в Україні пропрацьовується питання створення Національного військового меморіального кладовища.

Крім того, за його словами, були невтомні спроби спільно з громадськими організаціями піднімати теми належної гідної меморіалізації в суспільстві. «Тобто ми з громадськими організаціями, науковими установами, родинами намагаємося ставити питання: «Чи достатньо лише могили?», «Чи достатньо лише меморіальної дошки, чи можливо є ще якісь варіанти?», «Як про це говорити?», «Як згадувати?», – розповідає Дробович.

Завдяки зусиллям УІНП, громадських організацій, Міністерства оборони та Міністерства у справах ветеранів в Україні розробили засади державної політики пам'яті щодо загиблих у російсько-українській війні.

За участі фахівців Національного військово-історичного музею створили Залу Пам'яті при Міністерстві оборони та запровадили щоденну ранкову церемонію вшанування загиблих: почесна варта, «Дзвін пам'яті» та зачитування імен військових, які загинули саме в цей день.

Кабінет Міністрів України затвердив розпорядження про створення Національного військового меморіального кладовища, відповідні зміни до законів підтримала і Верховна Рада. Однак аби втілити його в реальність ще потрібні час та обговорення для пошуку консенсусу з окремих питань.

Дослідження показало, що багатьом родинам загиблих подобається ідея уніфікувати дизайн поховань. Вони схвально відгукуються про ідею військових поховань на окремих ділянках цвинтарів чи навіть створення окремих військових цвинтарів. Один з аргументів – щоб усі могили загиблих завжди були обов'язково доглянуті.

Водночас вдячність за те, що держава взяла всі клопоти з похованням на себе, не знімає деяких проблемних моментів. По-перше, з дедалі більшою уніфікацією протоколу поховання лишається менше простору для родини (чи для самого загиблого) висловити свої побажання щодо важливих для них аспектів. Серед дискусійних питань є і місце поховань, і релігійна компонента у протоколі, яку підтримують не всі, і надмірна героїзація та мілітаризація похоронів, і маніпуляції політиками.
«Існують певні елементи військового поховання, скажімо, це почесна варта, салют, гімн при похованні, передбачені статутом. Це закон, де держава говорить. Тут вони накладаються. Як приватне, людське, з вірою і з церквою, поєднати з державним? Коли церковні ритуали стають складовою державного протоколу, церква стає ніби державною. Ми живемо в поліконфесійному демократичному суспільстві, і це надто дорога цінність, щоби нею нехтувати. Є приватне, і це церква. Люди теж цього не розуміють, для людей церковних це формальне, але це приватне. Я не хочу, щоби держава пхала у питання церковного пальці, в жодному випадку».
Розповідь для дослідження одного з респондентів – військового капелана УГКЦ
Для чого все це потрібно
Для чого все це потрібно
Пам'ять створює підґрунтя для національної ідентичності.

Всі ранішеперераховані практики потрібні для того, аби зафіксувати те, що ми переживаємо зараз, у часи російсько-української війни, та передати наступним поколінням. Щоби вони вже могли зробити із нашого досвіду висновки, які допоможуть суттєво покращити якість їхнього життя.

Збереження та вшанування пам'яті про загиблих захисників та захисниць – важлива частина цього процесу. Тому що саме завдяки їм ми отримали великий привілей – не бачити війну та її наслідки постійно.

Тож працювати із цією темою потрібно так, щоби кожен, хто стикається із темою загиблих воїнів, міг зрозуміти:
Загиблі – герої, а не жертви.
Говорячи про військовослужбовців, які загинули, захищаючи наш суверенітет, потрібно чітко усвідомлювати, що вони не жертви обставин, а люди, які свідомо пішли на ризик, щоб захистити Україну та наш цивілізаційний вибір.

Усвідомлення того, що найкращі громадяни пішли на смерть, щоб кожен з нас міг жити вільно та гідно, i належна шана їхньої пам'яті є фундаментом для формування українців як політичної нації.

Дослідження показало, що у цьому напрямку ще над чим працювати. Попри загальне позитивне ставлення до ветеранів, поступово зростає кількість тих, хто вважає загибель захисників у цій війні марною.
Важливо зберегти пам'ять про кожного загиблого захисника.
«Невідомий солдат» – практика країни, для якої конкретне людське життя означає дуже мало.
Більше того, держава має навчитися з однаковою повагою ставитись до всіх своїх загиблих захисників.

Вікторія Кравчук, мама одного з загиблих захисників, зазначає, що більш уважного ставлення потребують родини захисників, які офіційно відносяться до небойових або санітарних втрат. Ідеться, зокрема, про тих, хто помер після повернення із зони бойових дій, та самогубців.

«Вчора він був герой. Діти і батьки пишались, що він військовий. Потім щось сталося і людина вкоротила собі віку. На другий день про ці родини всі забувають. Ще в нас є загиблі добровольці, родини яких до сьогоднішньої пори не мають документів, які визнають їх бойовою втратою. Оце проблема», – пояснила вона.

За її словами, держава має нести відповідальність за військовослужбовців та їхні родини з початку та до кінця.

В окремих регіонах вже впроваджують практику вшанування пам'яті тих, хто загинув не під час виконання бойових завдань, із використанням формулювання «загинули в російсько-українській війні». І таку практику варто популяризувати.
До загиблих потрібно ставитись із гідністю.
Говорити про загиблих потрібно так, щоб це викликало почуття гідності за силу духу цих людей, а не бажання капітулювати за будь-яку ціну. Вони точно не за це віддали своє життя.
Потрібно прямо називати ім'я вбивці.
Замовчуючи ім'я агресора, ми допомагаємо йому уникнути покарання.

Тому важливо називати речі своїми іменами. У державній інформаційній політиці, яка стосується подій російсько-української війни, чітко називати ім'я агресора, оскільки згадки про втрати без зазначення імені агресора створюють в інформаційному просторі враження «незрозумілого збройного конфлікту» та даремності втрат.
Важливо залучати ветеранську спільноту у процес збереження пам'яті.
Ветеранська література, включення ветеранів у процес створення масового культурного продукту, залучення до роботи із молоддю. Все, що допомагає учасникам бойових дій встановити контакт зі своєю аудиторією, важливе.

Чим більше вони розповідають, тим менше лишається питань без відповідей. В умовах інформаційної війни це стратегічне питання.

Ще одна важлива річ – формування у суспільстві культури пам'яті ветеранів як важливого елементу підтримки сімей загиблих та національної єдності.
В ілюстрації обкладинки лонгріду використане фото Максима Тарана
Спецпроєкт «Що таке пам'ятати» Чорноморської ТРК створено за підтримки ГО Arts&Rights та Українського культурного фонду
Автори проєкту
Валерія Талалай
Євгенія Мазур









© Чорноморська ТРК, 2021