Євген Степаненко:

У моїх побратимів і у мене діти, які народилися або виросли під час війни. Як, наприклад, моя дочка Соломія. У мене виникло природнє питання: яким чином мені говорити малій про війну, як розказувати, де я був і що робив?

Є дуже мало прикладів, коли говорять з дітьми про війну. Навіть коли нас запрошують у школу, це – абсолютно дикий досвід. Ти реально стикаєшся в класах із абсолютно різними точками зору на війну, включно з думкою, що війна – це тимчасова історія, бо насправді росіяни – наші брати. Часто в ролі активістів, які це дітям вливають у вуха, виступають вчителі. Інколи це доходить до серйозних суперечок після того, як ти з дітьми говорив. Словом, є потреба придумати механізм, який дозволить говорити про війну з дітьми. Найпростіше – починати зі своїх дітей та дітей знайомих.

Ми придумали з моєю Солькою історію, яка трансформується у проєкт «Абетка війни». Зараз це книжка, що складається з листів, які писала мені Соломія на фронт. Плюс – листи з тими питаннями, які зараз її цікавлять, і мої відповіді на них.

«Привіт, тату! Я вчора грала з лялькою Евер Афтер Хай. Зламала їй ніжку. Але я знаю, як її можна полагодити. Я ще не полагодила, але збираюся. А моїй другій Барбі наші собаки відгризли ногу. Ліза (її подруга – авт.) каже, що ляльку треба викинути, але я знаю, що їй треба зробити протез. Чи візьмете ви ляльку з протезом на службу?»

Ми не дуже розуміємо, як діти сприймають війну. Дізнатися про це можемо тільки в діалозі. Варіант наших листів до дітей, або листів дітей до нас і наших відповідей мені здається способом ефективного колективного діалогу. Коли ми будемо формулювати проблемні питання і намагатися формулювати відповіді на них. Потім із них можна буде спробувати скласти єдине ціле.

Я спілкувався з нашими колегами з Хорватії, із Штатів. У них така ж проблема. У хорватів зараз ситуація абсолютно дивна – нікуди їхня війна і розподіл із сербами не ділись. Усі про це знають, усі цю війну вивчають у школах, але діти її не сприймають. Вони або дуже однозначно вважають, що серби вороги і все, або виникають конфлікти в сім'ях, коли діти кажуть: «Усі люди – браття, усім треба миритися, війна вже давно закінчилася». Там ветерани так само стикаються з проблемою діалогу зі своїми дітьми. Вони також не знають, як пояснювати, що робив на війні п'ятнадцять, десять, сім років тому, коли вона там ще була в активній фазі.

Така сама історія з ветеранами у Штатах, які повертаються додому. В Америці є прямо культ ветеранів і культ військових. Але потім вони повертаються додому і дитина запитує: «А що ти робив там, на тій війні?» І тут виникає та сама проблема. Діти починають ставити все більше і більше питань. Якщо ми не відповідаємо, вони починають шукати відповіді деінде. У випадку зі Штатами – це легше. У випадку з нами – це гірше. Не секрет, що дуже багато дітей мають доступ до російськомовних ресурсів. І ми не можемо фільтрувати цю інформацію. Ми не можемо заборонити їм користуватися цими мережами чи грати в якісь російськомовні ігри, тому що завжди будь-яка заборона буде сприйматися як конфлікт.