Про боротьбу із російськими окупантами у Луганську, життя у полоні бойовиків, а також складність питання амністії в бесіді з телеведучим Олександром Янковським в ефірі Чорноморської ТРК говорить заступник керівника всеукраїнського суспільства «Просвіта» Володимир Семистяга.

У Києві неподалік стадіону «Олімпійський» в кафе помітили учасника захоплення будівлі СБУ у Луганську та одного з колишніх ватажків «ЛНР» Сергія Корсунського. Чи здивовані Ви такій події?

Я вже нічому давно не дивуюся. Це пішаки. Якщо ми копнемо глибше, то побачимо і керівників Луганської області, які давно знаходяться у Києві. Вони пройшли через сито судових інстанцій. Як це не дивно, вони проживають у столиці, мають свої квартири, офіси, статки. Вільно пересуваються, дають інтерв’ю. Я був свідком усіх подій, що відбувалися у Луганську. Коли пан Корсунський говорив про те, що там не було російських військ, якоюсь мірою він правий. Але там була російська агентура. Ось про що він замовчує. Там були російські громадяни, які вільно приїхали на територію України та влаштували там «російську весну». Зрозуміло, що цим керували російські офіцери у штатському, про це сьогодні добре відомо.

Коли Ви зрозуміли, що це не просто мітинг сепаратистів, а захоплення Російською Федерацією?

Я не сумнівався у цьому із самого початку. На початку березня 2014 року ми побачили, що відбуваються сплановані акції. Під колеса танків, машин лягали мирні громадяни, виконуючи настанови Партії регіонів або Комуністичної партії. І було зрозуміло, що цим керує дужа рука. Що далі, то гірше. Я особисто бачив, як заходила російська бронеколона на територію міста Луганськ. Це приблизно сто одиниць бронетехники. Це та колона, яка одразу фактично розстріляла наших вояків ЗСУ, гвардійців під Новосвітлівкою та сусіднім містечком Лутугіним. Це був уже серпень 2014 року. 23 червня 2014 року я був заарештований оперативною групою так званого «СМЕРШ КДБ ЛНР». До речі, цим командував особисто Болотов. Там були присутні не тільки колишні луганські міліціонери, але і хлопці-найманці з Російської Федерації. Потім туди прибули ті, хто відкрито представлявся офіцерами ФСБ. Я навіть можу назвати регіони. Це Ростовська область, Краснодарський край, частина була із Новосибірська, Уралу, Пенза, Пермь, Архангельськ тощо. Деякі приховували, хто вони. Але офіцери РФ говорили відкрито, більше того, вони показували свої посвідчення.

За що Вас заарештували у червні 2014 року?

За патріотичну українську діяльність, яку проводили мої друзі та я на території Луганської області. «Просвіта» була більмом для керівників Луганської області. Адже керівництво області являло з себе представників Партії регіонів, що були налаштовані за Росію.

Ви зверталися до СБУ, міліції тощо. Коли Вам стало зрозуміло, що ці органи влади у Луганську більше не діють на захист інтересів українських громадян?

Ми зверталися на початку березня 2014 року. Наші заяви ігнорували обласна міліція, прокуратура, суди. Дещо зреагувала СБУ, яка прийняла від нас заяву стосовно так званої Луганської гвардії або їхніх керівників. Що стосується міліції, заяви може й брали, але ходу їм не давали. У СБУ говорили про те, що це не їхня компетенція. 9 березня відбулося пряме захоплення ОДА. Це положило край мирному розвитку подій. Розпочалася пряма конфронтація.

Тобто, можна говорити про те, що з 9 березня 2014 року української влади у Луганську вже не було?

Так, не було. Але її не було там і раніше, бо йшла підготовка. Усе, що ми там робили, апелювали до державної влади, ігнорувалося. Наприклад, виникла конфронтація стосовно державності української мови. Обласна рада судилася із «Просвітою» стосовно державності української мови. Ми можемо навести багато прикладів, коли нас не пускали у державну адміністрацію, намагалися вчинити якісь провокації, звільнити з роботи. А потім тих, хто розмовляв українською мовою, просто почали викидати із громадського транспорту. Влада на це не реагувала.

9 березня 2014 року сталося захоплення будинку ОДА та багатьох інших державних установ. Чому Ви та інші українці одразу звідти не поїхали? На що Ви сподівалися?

9 березня – це було 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Ми влаштували абсолютно легальний мітинг, куди прийшла громадськість із державними прапорами. Ми показали, що у Луганську є українці. Коли почалася акція, міліція просто розступилася, після чого молодики, які були настроєні проти України, фактично розкидали громадян, у тому числі і дітей. Полетіли квіти, кошики. Відбувся напад на саму адміністрацію. Захищати адміністрацію не було кому, бо міліція просто розійшлася. Ми розуміли, що ніхто не захистить державу за нас. Ми намагалися робити хоча би щось, аби протистояти всьому цьому. Патріотичні українці писали та клеїли листівки, проводили мітинги, закликали до того, що Україна єдина, Луганськ – це Україна. Далі почали збирати зброю для того, щоб ми могли протистояти.

Чи було сподівання на те, що українській армії вдасться звільнити Луганськ?

У той час я знаходився у підвалах, камері смертників. Але ми сподівалися, що ось-ось зайдуть наші частини та звільнять Луганськ та нас. Напередодні ми розвідали, як охоронялися державні приміщення. Саме приміщення СБУ. Ми повідомили про це ЗСУ, батальйону «Айдар». Підготували для них явки, квартири, де вони би змогли знаходитися для того, щоб захопити ці приміщення, відновити українську владу. Але наказу з Києва здійснити цю операцію не було. Більше того, було заявлено про те, що будуть великі жертви. Відбулася пролонгація. Як наслідок – бойовики захопили військову частину 30-35, захопили східне командування міліції, прикордонні частини. Скориставшись цим, як раз і підійшли російські війська. Упродовж двадцяти одного дня разом із бійцем батальйону «Айдар» Анатолієм Головченко ми перебували у камері приречених. Вони називали це «камера смертників». Потім нас перевели у підвальне приміщення. Це продовжувалося 55 днів.

Як там жилося?

Під час допитів застосовувався широкий спектр середньовічних методів. Фізичне побиття руками і ногами, удушення. Вони перекривали кисень, а кайданки на руках за спиною, і ти не можеш нічого зробити. Було припалювання недопалками цигарок. Було і моральне катування – імітація розстрілу. У цей час, особливо росіяни, співали гімн Росії. Світили ліхтариками у очі, крутився диск. Через 10-15 хвилин людина або втрачала свідомість, розпочинався процес галюцинацій або епілепсії. Були й інші катування. У нас у камері була жіночка Світлана Шевцова із Краснодона. Туалету не було, не завжди людей виводили. Найгірше те, що все це робили ті громадяни, які раніше жили поруч із нами. Колишні міліціонери, представники СБУ. Коли зайшла російська бронеколона, вона проходила через Луганськ, було влаштовано мітинг. І на бронемашини та танки місцеві жіночки клали списки «укрів», з якими треба було розібратися. А це ж їхні сусіди. Не будемо забувати, що писалися доноси на своїх сусідів. Це все дуже нагадує той нацистський режим, якій був встановлений в Україні у роки Другої світової війни.

Я розумію, коли допитували українських військових. Але для чого допитувати Вас – заступника керівника «Просвіти»? Що вони хотіли від Вас дізнатися?

Ми перейшли ту межу, коли була захоплена ОДА. Ми зрозуміли, що відбувається. Ходили прямі розмови про інкорпорацію Росією цих територій. Треба було діяти. Ми встановили зв’язки із штабами АТО, ЗСУ. Передавали інформацію про те, що відбувається у Луганську. Ми підійшли навіть до того, що були готові вчинити збройний опір. Коли мене заарештували, вони говорили: «Это и есть та крыса, которая стучала на нас в Киев». Це було стосовно мене.

Один із пунктів Мінських угод передбачає амністію бойовиків. Чи згодні Ви це прийняти?

Відповісти на це питання нелегко. Частина людей, що там знаходяться, дійсно мають кров на своїх руках. Зрозуміло, що з ними потрібно поступати по закону. Інша частина залучена до цього, намагалися реалізувати себе у цих умовах. Зрозуміло, що на їх руках крові нема. Тут потрібно чітко розділяти хто, що і як. Але давайте запитаємо себе – кого і з ким ми сьогодні можемо примирити? Це дуже складна проблема. Виконати Мінські угоди сьогодні не те що складно, а практично неможливо. Причому не з боку України, а з боку Росії. Угоди не виконує саме Росія. Перші пункти Мінських угод повинна виконати Росія, а далі слово буде за нами. Нам необхідно закрити кордон. І я вважаю, що у даному випадку все треба робити мирним шляхом, а не військовим. Під час військових операція жертви неминучі. Крові ніхто не хоче.

Чи всі жителі Луганської області, які пов’язували своє майбутнє із Україною, поїхали з окупованих територій?

Ні. Там залишилася частина наших українських людей, які нікуди не виїжджали та чекають на звільнення, повернення української влади. Наша держава про них абсолютно не дбає. З іншого боку, там є «болото», що мріє про те, аби їхній шлунок був завжди повний. То вони намагаються урвати щось і від України, і від Росії.

Ви подали позов до суду на визнання Російської Федерації агресором. Внаслідок цієї агресії Ви були вимушені поїхати з Луганська, втратили там якесь майно. Розкажіть, що це за позов?

Такий позов подав не тільки я. Таких людей дуже багато. У Луганську конфісковані квартири, особисті речі, статки. Люди не могли жити у тих умовах. Розуміючи, що є загроза їхньому життю, люди були змушені виїхати із того пекла на іншу територію України. Це порушення їхніх конституційних прав, за якими стоїть агресор – Російська Федерація.